Тези доповіді Немцова О.В. та Міщенко В.А. на Міжнародній науково-практичній конференції  «ДУХОВНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ», що відбулася 9-10 квітня 2019 р. у м. Харкові в Національному технічному університеті будівництва та архітектури

к.е.н., проф. Немцов О.В., д.е.н., проф. Міщенко В.А.

 Міжнародна академія з наукових фундаментальних та прикладних досліджень та розробок

Деякі питання духовно-морального навчання та виховання у сучасному інформаційному суспільстві: антологія, методологія, дефініції, сутнісні застереження

Сьогодні все більше лунають твердження про необхідність надання уваги духовно-моральному аспекту в процесі безперервної освіти та суспільного розвитку. Це пояснюється простим зв’язком, який витікає з формальної логіки, що засвідчує позитивний вплив розвинутої духовно-моральної людини, як окремої ціннісної одиниці суспільства, на рівень добробуту, щастя, задоволеності, толерантності такого суспільства. Над вищезазначеними питаннями взаємозв’язків людство замислювалося з прадавніх часів, проте і сьогодні доволі складно побудувати адекватну, релевантну модель кількісної залежності між рівнем освіченості та рівнем добробуту, щастя, задоволеності, толерантності, злочинності у суспільстві. Однак за опосередкованими показниками соціологічних досліджень, загальних статистичних спостережень, можна побачити певний тренд, який показує, що чим більшим є ступінь охоплення суспільства освітою та наукою, доступності інформації та комунікаційних каналів, тим кращим за певних застережень на зовнішньополітичні, -економічні, -соціологічні, зовнішньо та внутрішньо екологічні фактори тощо є рівень добробуту такого суспільства, тим нижчим є рівень злочинності. Ще складнішим питанням є виявлення моделі кількісної залежності між рівнем духовності, моральності, етичності, культурності суспільства та рівнем добробуту, щастя, задоволеності, толерантності, злочинності в суспільстві. Даному твердженню можна заперечити: очевидною є причинно-наслідкова залежність між високим рівнем моралі, духовності, етичності та культури у суспільстві та високим рівнем добробуту суспільства, низьким рівнем злочинності, але при більш детальному дослідженні це не є таким очевидним, а залежить, перш за все, від системи цінностей того чи іншого суспільства, народу, іншими словами необхідно дослідити, що мається на увазі під термінами «мораль», «духовність», «етичність», — визначити так би мовити дефініції, тобто це твердження стає коректним за використання певних застережень у розумінні сутності вищенаведених понять (дефініцій).

Вивчення етимологічних, тлумачних словників, а також інших праць з даної тематики надало можливість визначити, що дані поняття стали відомими у давній античності і вперше були запровадженими древньогрецькими філософами приблизно на межі V – IV ст. до н. е., приблизно через 50 – 100 років потому такі поняття стають властивими й для застосування древньоримськими філософами та політичними діячами. Так «етика» походить від давньогрецького слова «ηυος» (латинізоване – «ethos»), а за древньоримською латинню існувало слово «mos» (у множині – «mores»). У Гомера слово «ηυος» зустрічається у значеннях місцеперебування, житло, стійло, хлів, а слово «mos» у римлян означало закон, правило, припис, звичай, спосіб дій, поведінка, а також мода, покрій (одягу), характер (не тільки людини, але будь-якого явища), більш абстрактно розуміється як властивість, якість. Деякі інші древньогрецькі філософи також визначали «ηυος» як навичку, звичайність, звичай, звичка, спосіб дій, а також більш абстрактно: порядок, характер (в розумінні особливості, риси), якості тощо. Через де-який час Есхіл, Софокл, Геракліт, Платон та Аристотель усвідомлюють, що психіка індивіда та моральні вимоги, що йому висуваються, нетотожні поняття та починають використовувати термін етосу для характеристики внутрішньої душевної конституції людини у розумінні душевного складу, нраву, вдачі. Так вже Аристотель у середині IV ст. до н. е. запроваджує прикметник «етичний», під яким він розуміє особливий клас людських чеснот, а саме мужність, поміркованість тощо, котрі відрізняються від чеснот розуму. Він зазначає, що мислительна [доброчесність] виникає і зростає головним чином завдяки навчанню, і саме тому потребує досвіду та часу, а етична «η ηθικη» народжується звичкою, звідки й отримала назву [тобто від етосу]. Отже, під етичністю мається на увазі певна риса людського характеру, що виникає в людині як притаманна її психіці риса, яка, згодом, може стати об’єктом оцінки (у розумінні антитетики «добро»/«зло»). Також Аристотель створює нову науку, що досліджує людські чесноти, запроваджуючи ще одне похідне від етосу слово «етика» (грецькою «ηυικος»; латинською «ethika»), та залишає по собі такі присвячені їй праці: «Нікомахова етика» (вважається, що її було відредаговано сином Аристотеля Нікомахом), «Евдемова етика» (назва пов’язана з учнем Аристотеля Евдемом) та «Велика етика» (є стислим конспектом перших двох праць). Згодом відомий римський оратор та політичний діяч Марк Тулій Цицерон (106 – 43р. до н. е.) утворює від іменника «mos» прикметник «moralis», причому у своїй дії прямо посилається на Аристотеля. «Moralis» визначається ним як той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв. Потім поняття «moralis» широко використовує Сенека Старший (бл. 54 р. до н. е. – бл. 39 р. н. е.) та інші римські письменники і філософи, а вже у IV ст. . н. е. у римлян виникає термін «moralitas» – мораль. Етимологічно грецьке «ethike» й латинське «moralitas» збігаються. Слово «етика» одночасно означає сумірний, лагідний, м’який. У багатьох європейських мовах поряд із запозиченими поняттями «етика» та «мораль» існують й власні слова для подібного явища. Так у староукраїнській мові було слово обичайність, що застосовується до сфери людських звичаїв і взаємин. У російській мові вживається поняття «нравственность», а у німецькій поряд із «Moralitat» вживається «Sittlichkeit», яке ґрунтується на слові «Sitte» (нрав, звичай), із якого, через деякий час, виводиться прикметник «Sittlich» та тільки у XVI ст. утворюється іменник «Sittlichkeit». І російський, і німецький терміни загалом вживаються переважно або ж виключно для означення реальних процесів, а не науки.

Впродовж наступних століть зміст вищенаведених категорій також змінювався: в основному ці поняття інтерпретувалися, осмислювалися, набували нового змісту або уточнювалися у працях філософів, однак у останні століття з появою нових наук, таких як психологія, соціологія, культурологія дані поняття досліджувалися, враховуючи нові контексти та аспекти даних наук. У працях майже кожного філософа поняттям «мораль», «етичність» приділялося доволі багато уваги, зважаючи на їх фундаментальну значущість для всієї парадигми світоглядних концептів, тому ці поняття у кожній праці дуже неординарні, штучні, що ускладнює процес типізації та узагальнення. Проте є два аспекти, за якими у дуже загальному вигляді можна розподілити сутнісну характеристику цих понять: в одному наполягається, що мораль та етика є продуктом суспільного творення, а значить формуються із традицій, звичаїв, правил, ритуалів, обрядів тощо того чи іншого етносу, народу, суспільства, що в більшій мірі відповідає первинному змісту цих термінів; а в іншому доводиться, що мораль і етика є продуктом трансцендентним, тобто сама мораль і етика є притаманними людській надприроді, а тому вони містять у собі певні одкровення людської зверхсущності, що витікає зі спілкування з Особистістю вищого порядку – у різних релігійних та філософських концепціях даній Особистості (Абсолюту) присвоюються різні властивості та вміння, що більш притаманне для такого поняття як «духовність». Але й у випадку трансцендентальності все одно зазначається у вигляді повторюваної рефлексії вплив на мораль та етичність традицій, звичаїв, правил, ритуалів, обрядів тощо. Отже, як було з’ясовано, у підґрунті моралі та етичності знаходяться елементи культурного шару, творчої волі тієї чи іншої людини, світоглядні уявлення окремого індивіда, народності, етносу. Таким чином, можна висловити застереження, що при використанні морального аспекту у навчанні та вихованні слід спочатку проаналізувати всю систему цінностей, що було покладено у ґрунт сформованої моралі того чи іншого етносу, народу, суспільства. Це необхідно робити для того, щоб не стати заложником забобонів, атавізмів, хибних світоглядних концептів, які, безумовно, зустрічаються у традиціях, звичаях, правилах, ритуалах, обрядах тощо, що були вироблені впродовж століть та стали елементами моралі. На глобальному рівні розуміння моралі існують так звані загальнолюдські цінності, які в більшій мірі зафіксувалися на рівні різноманітних документів ООН, проте по окремим ціннісним параметрам досі проводяться дискусії і не всім світовим суспільством підтримуються ті чи інші цінності. Таким чином, при формуванні загального концепту моралі необхідно проявляти обережність і вищу мудрість, оскільки наслідки можуть бути доволі тяжкими. У цьому питанні як раз і випливає друга складова – «духовність», яка повинна відігравати головну роль при формуванні моралі та етики.

Етимологічне дослідження «духовності» показало, що це поняття також зароджується у грецькій античності та походить від слова «дух», що первинно мало фізичний смисл та означало «πνεῦμα» (латинською «pneuma»), тобто ефір, тонка субстанція, вітер, вогонь, під чим розумілося дихання живого організму. В загальноіндоєвропейській мовній групі також можна знайти тотожне за значенням слово «dheu», що відповідає древньоєврейському «rûach», та означає віяння, дмухання, рух повітря. У давньослов’янському наріччі також існувало тотожне слово «доухъ», що означало дихання, запах, життєву силу, доречи таке розуміння «духа» залишається і донині в деяких сучасних діалектах слов’янської групи. Згодом з’явилося інше значення даного слова «πνεύματος» (латинською «nous»), тобто розум логос, який розуміється як закономірність матеріального космосу, принцип його організації, та представляється як інтелектуальне начало. Останнє трактування даного поняття становиться основним в античній філософії, хоча здебільшого ці два трактування переплітаються та існують разом, як у вигляді розумного начала, так і у вигляді продовження цього розумного начала у більш матеріальнім втіленні у вигляді тонкої субстанції або дихання, тобто чогось ефемерного, пов’язаного з речовими характеристиками. Остання обставина зумовила пізніший переклад грецького «pneuma» на слов’янський «доухъ», оскільки речовий смисл у цьому грецькому слові також був присутній, тобто перекладачі пов’язали грецьке та слов’янське слово за їх предметним, речовим змістом, однак разом вони доповнили його тією семантичною вертикаллю у вигляді трактування логосу, на формування якого в грецькій культурі пішли сторіччя.

Проте слід зазначити, що подальше становлення понять «дух», «духовність», відбувалося під чималим впливом християнства та набуло вершини розвитку даного концепту саме завдяки останньому, тому й визначальним при трактуванні «духовності» слід визнати християнську концепцію розуміння даного слова. В контексті християнського розуміння духовне трактується як божественне, протиставляючи його в певній мірі матеріальному. «Дух» вже розуміється ні як закономірність, за якою розвивається космос, а як Надвсесвітове, Неречове, Зверхособистість, яка створює Всесвіт за Своєю волею та сам Всесвіт має буття лише в тій мірі, в якій він співпричетний до Творця, дух же людини розглядається як дар від Духа Святого, певна співпричетність Йому у вигляді благодатних енергій, що формують особистість, яка має образ та подібність Творця.

Однак в післяантичних філософських працях також зустрічається трактування поняття «дух», що притаманне античності, тобто дух у трактуванні розуму, логосу, особливо це характерно для філософів-механістів, хоча таке трактування зустрічається й у Гегеля у вигляді «ratio», й у Декарта, Лейбници, Спінози, хоча це не протирічить християнському розумінню «Духа», та більш того їх уявлення містять у собі елементи, притаманні християнській філософії, вряди-годи вони по-новому намагаються представити трактування духа як розуму, раціонального начала, вбираючи в себе християнські концепти. У сучасній філософській, психологічній, медичній, культурологічній літературі з цього питання зустрічається у дуже загальному смислі такі трактовки «духовності»: моральний світ людини, потреба у красі, прагнення до істини, здатність керуватися вищими ідеалами та цінностями, вміння особистості розуміти своє місце в суспільстві, культурі, усвідомлювати свою єдність з народом, власною історією, дія Святого Духа, Божої благодаті у душі людини.

Вбачається, що моральний світ людини, потреба у красі, прагнення до істини, здатність керуватися вищими ідеалами та цінностями, вміння особистості розуміти своє місце в суспільстві, культурі, усвідомлювати свою єдність з народом, власною історією – це аспекти більш притаманні поняттю «моралі» та «етичності», «духовність» же направлена на дію зсередини людини, вона є більш особистим трансцендентальним актом спілкування з Творцем, що приводить до самопізнання, самоідентифікації, саморозвитку, самодосконалості, самозцілення, це є синтезом дії вільної волі людини і благодатних дарів Творця, їх симфонією, що направлена на виправлення злих та формування позитивних глибинних мотивів, що спричиняють подальші дії людини, які й реалізуються в моральній сфері.

Звідси випливає ще застереження: в основі моралі та етичності повинна знаходитися духовність, що є результатом преображення особистості людини через вільну співпрацю, співтворчість людини і Творця у прагненні трансцендентально змінитися, що відображається у кардинальній перебудові ціннісних орієнтирів та як наслідок у зміні образу життя.

Харків’яни – активні діячі Української Центральної Ради

опубліковано 2001 р. — Х: ХТВ МАНУ — 28с, © Немцов О.В.

8